Алгоритми YouTube інколи працюють як справжній портал у минуле. Нещодавно в рекомендаціях мені підкинуло відео з піснею «Летіла зозуля через мою хату». Дивне відчуття: проста народна мелодія вмить витягла з пам’яті історію, яка колись змінила українську літературу.

У 1976 році в Ірпені письменник Григір Тютюнник почув саме цю пісню. Вона настільки вразила його, переплівшись із власним болем, що за лічені дні народився шедевр — новела «Три зозулі з поклоном».

Зізнаюся: у шкільні роки цей твір пройшов повз мене непоміченим. Мабуть, потрібен певний життєвий досвід, щоб зрозуміти його. Тепер, перечитуючи новелу, я сприймаю її зовсім по-іншому. Адже за кожним рядком тут стоїть жива, невигадана трагедія автора та його родини.

Біографічний нерв: 1937 рік

Сам Григір Тютюнник писав: «У тридцять сьомому році, коли батькові сповнилось рівно сорок (він з 1897 року), його заарештували, маючи на увазі політичний мотив, і пустили по сибірських етапах…»[1]. Коли батька було заарештовано, то Григору було шість років. З того часу він батька більше й не бачив. Після арешту батька, мати звертається по допомогу до жінки, котра кохала її чоловіка.

Григір Тютюнник згадував про це так: «Я виношую ще один жіночий образ. Образ жінки, котра дуже любила мого батька. Коли у нас сталося нещастя, мама в горі кинулася саме до неї. Жінка була набагато старша за маму, старша за батька. Але обоє, батько й мати, ніколи не посміли зневажити ту любов, велику і безвзаємну. Отож Марія пекла коржики, збирала все необхідне, бо мама ридала та побивалась. Удвох вони й поїхали розшукувати батька, не знаючи, що слід його загубився вже навіки… Ти подивись, яке благородство й краса обох жінок, самозреченість моєї тоді ще зовсім молодої мами… Мабуть, одна вона в цілім світі шукала підтримки в своєї суперниці, співчувала їй і жаліла. І якщо доля дасть мені таланту… Не дивися так скептично… Не таланту — Бог із ним… Якщо поталанить щось написати — воздам хвалу жінці й красі»[2].

Трикутник, у якому немає місця злості

У класичній літературі «любовний трикутник» — це майже завжди поле бою. Там вирують ревнощі, інтриги, підступи та заздрість. Але Тютюнник показує нам зовсім інший вимір людських стосунків.

Почуття кохання, про яке говорить автор, таке звичайне, але водночас і таке незвичне. Хоч Соня та Марфа закохані в одного чоловіка, Михайла, ми не бачимо суперництва, не бачимо й злоби одна до одної. Михайло зберігає вірність своїй дружині та не подає надій чи порожніх обіцянок Марфі. Просто вражає благородство Соні, Марфи та Михайла. Хоч Марфа і любить його до нестями, вона ні на що не розраховує, не претендує на нього та його почуття. Вона якимось чуттям знає, коли від нього має прийти лист, і просить листоношу бодай потримати його в руках та пригорнути до свого серця.

«Марфа — тоді її в селі за маленький зріст звали “маленькою Марфою” — знала, що лист від тата приходить раз на місяць. Вона чула його, мабуть, ще здалеку, той лист, мабуть, ще з півдороги. І ждала. Прийде до пошти, сяде на поріжку — тонесенька, тендітна, в благенькій вишиваній сорочині й рясній спідничині над босими ногами — і сидить, сяє жовтими кучерями з-під чорної хустки: втекла від молотарки або від косаря, за яким в’язала, або з лук, де сіно скиртують. Сидить на поріжку і обриває пелюстки на ромашці, шепочучи: “Є — нема, є — нема, є…»[3].

Біль на двох: зв’язок крізь тисячі кілометрів у новелі Три зозулі з поклоном

Після арешту Михайла страждають обидві жінки. Та Соня має хоча б сина, котрого може пригорнути, має листи, котрі може прочитати, а Марфа може тільки спостерігати, як росте хлопчина, котрий нагадує їй про коханого, а листи — їх хіба що може тільки потримати у руках. Марфа свою любов тільки віддає, але так нічого не одержує взамін і нічого не просить. Не дивно, що автор епіграфом до цієї новели написав такі слова: «Любові Всевишній Присвячується». Вражає та обережність і співчуття, з якими ці троє, Михайло, Софія та Марфа, ставляться одне до одного. Коли Софія говорить до чоловіка, щоби він хоч трохи проявив свою симпатію та увагу до молодої жінки,  він розуміє, що цим може спричинити більше зла, аніж добра, що може завдати болю Марфі. «Навіщо ж людину мучити, як вона й так мучиться?»[4].

Софія не відчуває до суперниці зла: «У горі, сину, ні на кого серця немає. Саме горе»[5].

«Останній лист від тата» — це немов новела в новелі. Тут розкривається увесь світ, увесь біль, увесь сум батька. Відкривається та безмежна любов до своєї дружини («…моя єдина в світі Соню…») та сина. Як не дивно, але в цьому любовному трикутнику жодна особа не викликає негативу, навпаки, переповнюєшся співчуттям до всіх трьох. Марфа кохає чужого чоловіка та не знаходить щастя у власному подружжі, бо її чоловіка хвилюють тільки галушки; Софія сама виховує свого сина та чекає на повернення Михайла; Михайло бажає повернутись із Сибіру до своїх найрідніших: дружини та сина та, нажаль, він приходить до розуміння того, що їх вже ніколи не побачить, тому і пропонує дружині, що, якщо їм буде прикро, щоб вона продавала його інструмент.

Автор акцентує нашу увагу на цьому складному та сильному зв’язку душ Марфи та Михайла, котрі єднаються в одне, незважаючи на те, що їх роз’єднано на кілька тисяч кілометрів. Це та душевна єдність, котра долає простір, не ламаючи вірності Михайла.

Оглядаючись назад, коли промайнуло чимало років, тільки син здатен зрозуміти всі переживання та страждання двох душ: «Коли се було… А я й досі думаю: “Як вони чули одне одного – Марфа і тато? Як?…” А ще думаю: “Чому вони не одружилися, так одне одного чуючи?” “Тоді не було б тебе – шумить велика “татова” сосна»[6].

«Вандаляче око»: як радянська цензура нищила душу новели

Мало хто знає, через яке пекло пройшов цей твір, перш ніж побачити світ. Коли новелу вперше опублікували у 1977 році, по ній безжально пройшлися ножиці радянського цензора. На перший погляд, правки здавалися косметичними, але вони повністю стирали історичний трагізм, який закладав Тютюнник.

Система панічно боялася правди про ГУЛАГ, тому маркерів репресій позбувалися із хірургічною жорстокістю:

  • «Сибір несходиму» перетворили на нейтральний «світ несходимий».
  • Зі сповіді Михайла викинули слово «барак»: в оригіналі він писав, що помітив свою передчасну сивину надворі, а не в бараці («тернув долонею – ні, не іній…»). Цензура просто викреслила цю деталь.
  • Слово «нари» замінили на «землянку» в уривку, де Михайло згадує свого товариша по нещастю: «Сусіда мій по нарах молиться уві сні, а Бога не називає…».

Замість концтабору цензори намагалися зобразити якусь романтичну чи побутову відсутність чоловіка. Через такі «правки» губився весь сенс, глибина та біль, який пережив сам Тютюнник. Григір категорично не вписувався в рамки «радянських послушників» й митців соцреалізму. Його твори відверто боялися друкувати.

Цей психологічний тиск був настільки рабським і задушливим, що письменник у розпачі писав у своєму листі:

«Чиїсь руки дужче й дужче, жорстоко, чую, стискають мою шию. За кожним моїм рядком стежить чиєсь вандаляче око… Вибране уже півмісяця читають і перечитують у тій же цензурі. Звірили все з попередніми українськими виданнями, тепер звіряють з російськими книжками, шукають чогось. Тобі легко уявити тепер, як я себе почуваю. А ще ж треба і працювати: думати, відчувати, шукати душевної рівноваги, забуватися, щоб було слово і світло на папері. Розпачу немає. Просто давить душу. Треба терпіти і тікати в роботу»[7].

Цей тиск зрештою наздожене автора пізніше. Але навіть попри намагання системи «причесати» текст, «Любов Всевишня» пробилася крізь радянські заборони.

Що ж означає «Три зозулі з поклоном»?

За давнім українським народним повір’ям, якщо людині не могли відповісти взаємністю на кохання, щоб уберегти її від страждань і душевного болю, їй через дитину або старця передавали «три зозулі з поклоном».

На мові символів це означало: «Забудь, покинь, відпусти». Зозуля, як відомо, не має власного гнізда. Тому такий дарунок символізував приреченість почуттів — кохання, яке ніколи не матиме затишного дому і щасливого фіналу.

Григір Тютюнник не дарма залишив до твору епіграф: «Любові Всевишній Присвячується». Це не про пристрасть і не про побут. Це про ту рідкісну, абсолютну любов, яка підносить людину над сірою буденністю, навіть якщо навколо — холодний тридцять сьомий рік і сибірські степи.

[1] Тютюнник Г. «Автобіографія» // сайт: Укр Ліб, Бібліотека Української Літератури <https://www.ukrlib.com.ua/bio/printit.php?tid=1694> (дата звернення: 07.08.2020).

[2] Три зозулі з поклоном (новела) // сайт: Вікіпедія < https://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A2%D1%80%D0%B8_%D0%B7%D0%BE%D0%B7%D1%83%D0%BB%D1%96_%D0%B7_%D0%BF%D0%BE%D0%BA%D0%BB%D0%BE%D0%BD%D0%BE%D0%BC_(%D0%BD%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D0%BB%D0%B0) > (дата звернення: 07.08.2020).

[3] Тютюнник Г, Три зозулі із поклоном. Вибрані твори, Київ: Знання, 2018, 33.

[4] Тютюнник Г, Три зозулі із поклоном, 203.

[5] Тютюнник Г, Три зозулі із поклоном, 202.

[6] Тютюнник Г, Три зозулі із поклоном, 205.

7. Тютюнник Г. Три зозулі із поклоном, 205.

8. Степаненко М. “Живописець правди” Григір Тютюнник у щоденниковій версії Олеся Гончара // Рідний край. — 2009. — № 1. — С. 159-178.

Огляд на книжку ‘Тисяча осяйних сонць’ Халеда Госсейні